Сергій Жадан. Промова на врученні Премії Миру німецьких книгарів 2022

[zhermen]

https://librarycre.wordpress.com/serhii-zhadan-promova-premiia-myru-2022/

Важное. Читать

Хай це буде текст не про війну

Хай це буде текст не про війну

У нього чорні натруджені руки – мастило в’їлося в шкіру, застигло під нігтями. Люди з такими руками зазвичай вміють і люблять працювати. Інша річ – в чому саме полягає їхня робота. Невисокого зросту, тихий, заклопотаний – стоїть, пояснює щось про ситуацію на фронті, про свою бригаду, про техніку, на якій йому – водієві одного з підрозділів – доводиться їздити. Раптом на щось зважується, говорить: ви ж, - говорить, - волонтери, купіть нам холодильник. Для чого тобі на фронті холодильник? – Не розуміємо ми. – Якщо потрібно – поїхали в супермаркет, вибереш собі, ми купимо. Та ні, - пояснює, - ви не розумієте: мені машина з великим холодильником потрібна. Рефрижератор. Загиблих вивозити. Ми знаходимо тіла, які лежать на сонці більше місяця, вивозимо їх мікроавтобусом, дихати неможливо. Говорить про загиблих, як про свою роботу – спокійно й зважено, без бравади, але й без істерики. Ми обмінюємося контактами. За тиждень знаходимо в Литві рефрижератор, приганяємо його до Харкова. Він із бійцями приїжджає цілою командою, вони урочисто забирають автівку, фотографуються з нами для звіту. Наш знайомий цього разу зі зброєю, в чистому одязі. Хоча руки, якщо придивитися, так само чорні – робота в нього щоденна, тяжка, руки про це свідчать найкраще.

Що першою чергою змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутнє, пробує не надто думати про те, яким цей світ буде назавтра. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку – якщо ти виживеш і прокинешся. Головною задачею лишається вціліти, прорватися ще на півдоби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується, великою мірою, і військових, і тих, хто в якості «цивільного» (себто – неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті. Саме це відчуття супроводжує тебе від першого дня великої війни – відчуття часового зламу, відсутності тяглості, відчуття спресованості повітря, коли дихати стає важко від того, що реальність тисне, намагаючись витиснути тебе по той бік життя, по той бік видимого. Спресованість подій та емоцій, розчинення в кривавому густому потоці, який огортає та підхоплює – реальність війни кардинально різниться від реальності миру саме цим тиском, пресом, неможливістю вільно дихати й легко говорити. А говорити, поза тим, потрібно. Навіть під час війни. Особливо під час війни.

Ще війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. По тому мурашки – себто носії порушеної мови – намагаються гарячково відновити поруйновану структуру, навести лад у тому, до чого звикли, з чим жили. Зрештою, все повертається на свої місця. Але ось ця неспроможність скористатися звичними механізмами, вірніше – неспроможність попередніх – мирних, довоєнних – конструкцій передати твій стан, пояснити твої лють, біль та надію – вона особливо болюча та нестерпна. Особливо, якщо ти звик довіряти мові, звик покладатися на її можливості, що видавалися тобі майже невичерпними. А ось, виявляється, що можливості мови обмежені – обмежені новими обставинами, новим ландшафтом: ландшафтом, що прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи – відновлювати загальну злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому випадку постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі. Від початку війни ми всі повертаємо собі цю порушену здатність – здатність зрозумілого висловлювання. Ми всі намагаємось пояснити – себе, свою правду, межі своєї порушеності й травмованості. Література, можливо, має в цьому випадку трішки більше шансів. Оскільки генетично пов’язана з усіма попередніми мовними катастрофами та розламами.

Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, в яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим – сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих – світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ – ми говоримо, маючи надто різний рівень мовної емоційності, мовної напруги, мовної відкритості. Українці не мають виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Для чого? Бодай для того, аби далі не тримати при собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, ми зможемо проговорити все, що з нами сталося і ще станеться. Просто потрібно бути готовими до того, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше потрібно починати вже сьогодні.

Тут видається важливим момент різного навантаження й забарвлення нашої лексики. Це ніби й про оптику, про інший погляд, іншу точку зору, але передусім усе ж таки – про мову. Іноді видається, що світ, дивлячись на те, що чиниться останні півроку на сході Європи, користується лексикою та означеннями, які давно нічого не пояснюють у тому, що відбувається. Скажімо, що має на увазі світ (розумію ефемерність та абстрактність цього означення, але все ж використаю саме його), говорячи про необхідність миру? Здавалося б, ідеться про припинення війни, про завершення збройного протистояння, про той момент, коли замовкає артилерія й настає тиша. Здавалося б, це та річ, яка має приводити нас до порозуміння. Адже насправді – чого ми, українці, хочемо найбільше? Звісно, що завершення цієї війни. Звісно, що миру. Звісно, що припинення обстрілів. Особисто я, як людина, що живе на вісімнадцятому поверсі в центрі Харкова, де з горішніх вікон можна побачити запуск росіянами ракет із сусіднього Бєлгорода – гаряче й палко хочу завершення ракетних ударів, завершення війни, повернення до нормальності, до природності існування. То що ж так часто насторожує українців у заявах європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звісно, що не заперечення необхідності миру. Скоріше, розуміння, що мир не настане лише тому, що жертва агресії склала зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало. Що не вберегло цих людей від жахливої смерті. Харків’яни, яких росіяни регулярно й хаотично розстрілюють ракетами, теж не тримають у руках зброї. Що вони, на думку прихильників швидкого миру за будь-яку ціну, мали б зробити? Де для них мала б проходити лінія між підтримкою миру й непідтримкою опору? Просто річ у тім, на мою думку, що говорячи нині про мир, у контексті цієї кривавої, драматичної, розв’язаної Росією війни, дехто не хоче помічати простого факту: миру без справедливості не буває. Бувають різні форми замороженого конфлікту, бувають тимчасово окуповані території, бувають міни уповільненої дії, камуфльовані під політичні компроміси, проте миру – справжнього миру, того, який дає відчуття безпеки та перспективи – на жаль, не буває. І закидаючи нині українцям готовність не здаватися як ледь не ознаку мілітаризму та радикалізму, частина європейців (мушу зазначити – доволі незначна, а втім) чинить дивовижну річ – намагаючись лишитися в зоні комфорту, вона благополучно виходить поза межі етики. І це вже питання не до українців – це питання до світу, до його готовності (чи не готовності) проковтнути чергове, тотальне, безконтрольне зло на догоду сумнівній меркантильності та фальшивому пацифізму.

Адже для декого це виявилося доволі зручною формою перекладання з себе відповідальності – апеляція до людей, які захищають свої життя, звинувачення саме жертви, зміщення акцентів, маніпулювання добрими й позитивними гаслами. Натомість усе куди простіше: ми допомагаємо своєму війську не тому, що нам хочеться війни, а саме тому, що нам дуже хочеться миру. Ось тільки пропонований нам під виглядом миру м’який і ненав’язливий спосіб капітуляції не є шляхом до мирного життя й відбудови наших міст. Можливо, капітуляція українців допоможе європейцям зекономити на енергоносіях, проте як будуть почуватися самі європейці, усвідомлюючи (а цього не можна буде не усвідомити), що тепло їхніх домівок оплачене зруйнованими долями та будинками людей, які теж хотіли жити в мирній і спокійній країні?

Просто, повторюся, справа в мові. В тому, наскільки точно та доречно ми використовуємо ті чи інші слова, наскільки вивіреною є наша інтонація, коли ми говоримо про перебування на зламі між життям та смертю. Наскільки нашої попередньої лексики – тієї лексики, яка ще вчора цілком успішно дозволяла нам проговорювати цей світ – так ось, наскільки нам її вистачає тепер, аби говорити про те, що болить чи навпаки – дає сили? Адже ми всі опинилися нині в тій точці мовлення, з якої раніше не говорили, відповідно, маємо нині зміщену систему оцінок та сприйняття, змінені координати сенсу, змінені кордони доцільності. Те, що зовні, збоку, може видатися розмовами про смерть, насправді дуже часто є відчайдушною спробою зачепитися саме за життя, за його можливість, за його тяглість. Загалом, де в цій новій, зламаній, зміщеній реальності, завершується тема війни, де починається зона миру? Рефрижератор із тілами загиблих – це ще про мир чи вже про війну? Жінки, яких вивозиш у місця, де немає обстрілів – це підтримка чого? Мирного вирішення конфлікту? Куплений тобою для військового турнікет, який рятує йому життя – це ще гуманітарна допомога чи вже допомога тим, хто воює? І загалом – допомога тим, хто воює за тебе, за цивільних у підвалах, за дітей у метрополітені – це поза межами пристойної розмови про добро та емпатію? Ми повинні нагадувати про своє право на подальше існування в цьому світі, чи це право є очевидним і незаперечним?

Сталося так, що багато речей, явищ та понять нині потребують якщо й не пояснення, то щонайменше нагадування, нового проговорення, нового прийняття. Війна зазвичай показує те, що довго намагаються не помічати, війна – це час незручних питань і важких відповідей. Ця війна, розпочата російською армією, раптом теж означила цілий набір питань, що виходять далеко поза контекст російсько-українських стосунків. Нам так чи інакше доведеться ближчими роками говорити на незручні теми – теми популізму та подвійних стандартів, теми безвідповідальності та політичного конформізму, теми етики, що, як виявилося, давно й безнадійно зникла з лексикону тих, хто приймає доленосні рішення в сучасному світі. Можна сказати, що ці теми стосуються політики, що говорити нам доведеться саме про неї – про політику. А втім, політика в цьому випадку – лише ширма, прикриття, можливість оминати гострі кути й не називати речі своїми іменами. А речі потребують саме цього – аби їх називали своїми іменами. Аби злочини називали злочинами. Аби свободу називали свободою. Аби підлість називали підлістю. В часи війни подібні лексеми звучать особливо виразно та загострено. Оминути їх, не поранившись, дуже важко. Та й не треба їх оминати, зовсім не треба.

Це печально й показово – ми говоримо про премію миру в той час, коли в Європі знову триває війна. Триває не так далеко звідси. Триває насправді не перший рік. Всі ці роки, доки вона тривала, премія миру теж вручалася. Справа, звісно, не в премії як такій. Справа в тому, наскільки Європа нині готова сприймати цю нову реальність – реальність, в якій є зруйновані міста (з якими ще донедавна можна було вести спільний бізнес), реальність, в якій є братські могили (де лежать громадяни України, які ще вчора могли приїздити в німецькі міста на шопінг чи до музеїв), реальність, в якій є фільтраційні табори для українців, що потрапили в окупацію (табори, окупація, колаборанти – слова, які навряд чи використовуються в повсякденній мові європейців). Справа також і в тім, як нам усім далі в цій реальності жити – зі зруйнованими містами, спаленими школами, знищеними книжками. Передусім – із тисячами загиблих, тими, хто ще вчора жив нормальним мирним життям, вибудовував плани, жив своїми клопотами, спирався на власну пам’ять.

Згадка про пам’ять тут теж є важливою, і ось чому. Війна – це не просто інакший досвід. Говорити так – це говорити про поверхове, те, що лежить на поверхні, те, що багато чого описує, проте мало чого пояснює. Насправді, війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами. Ти вже не зможеш позбутися цих спогадів, тобі не вдасться виправити минуле. Воно буде відтепер частиною тебе самого. І навряд чи кращою частиною. Ось цей процес заціпеніння й відновлення дихання, досвід замовкання й пошуку нової мови – він надто болючий, аби після нього ти далі міг безтурботно мовити про прекрасний світ за вікном. Поезія після Бучі та Ізюму, безперечно, можлива, більше того – необхідна. Проте тінь Бучі та Ізюму, їхня присутність будуть надто багато важити в цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних в твоїй країні віршів будуть братські могили та розбомблені мікрорайони – воно, звісно, не додає оптимізму, проте додає розуміння того, що мова потребує нашої щоденної роботи, нашої постійної дотичності, нашої долученості. Зрештою, що в нас є для того, аби виговорити себе, аби себе пояснити? Наша мова і наша пам’ять.

Від кінця лютого, себто від початку цієї масакри, чітко відчувалося, як час втрачає свою звичну розміреність, своє перетікання. Власне, він став подібним на зимове річище, що промерзає до дна, зупиняючи біг і паралізуючи всіх, хто опинився посеред цього застиглого потоку. Ми опинилися в цій щільній застиглості, посеред холодного безчасся. Дуже добре пам’ятаю цю безпорадність – коли не відчуваєш руху, коли губишся серед тиші, не в стані розгледіти, що там – попереду, перед тобою, в мороці й тиші. Час війни – це справді час порушеної панорами, обірваних комунікацій між минулим і майбутнім, час максимально гострого й гіркого відчуття теперішнього, занурення в простір, який тебе оточує, фокусування на миті, яка тебе виповнює. В цьому є певні ознаки фаталізму, коли ти перестаєш будувати плани й думати про майбутнє, намагаючись передусім закорінитись у теперішньому, саме під цим небом, яке розгортається над тобою і єдине нагадує, що час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі та страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити.

Що іще, окрім мови та пам’яті? Що в нас змінилося ще? Що нас тепер вирізнятиме в будь-якій компанії, в будь-якому натовпі? Можливо, очі. Вони вбирають у себе зовнішній вогонь, у них тепер завжди лишатиметься цей відблиск. Погляд людини, яка зазирала за межі видимого, яка вдивлялася в темряву й навіть змогла щось там розгледіти – цей погляд завжди буде різнитися, оскільки надто значимі речі в ньому відбиваються.

Навесні, десь у травні, ми приїхали з виступом до військової частини, яка вийшла на перепочинок після тривалих важких боїв. Частину ми знаємо давно – регулярно їздили до них із виступами, починаючи з 2014-го. Передмістя Харкова, свіжа зелень, футбольне поле, невеличкий актовий зал. Багатьох бійців ми знаємо особисто. Багато хто, старі друзі, харків’яни, пішов воювати цієї весни. Незвично бачити їх у військовій формі, зі зброєю в руках. І ще незвичними є очі – ніби застиглий метал, ніби скло, що відбиває пожежу. Йшов другий місяць великої війни, вони встигли побувати в окопах під російськими обстрілами. Стоять тепер, посміхаються, жартують. І ці очі, в яких можна побачити два місяці пекла. «Я встиг, - розповідає один, - побувати в госпіталі. Росіяни стріляли фосфорними снарядами, мені прилетіло. Але нічого – живий, здоровий. Незабаром знову на фронт». Той випадок, коли просто не знаєш, що відповісти – мова зраджує, мови не вистачає, потрібні слова лише шукаються. Але знайдуться обов’язково.

Якою буде наша мова по війні? Що нам потрібно буде одне одному пояснити? Передусім, нам потрібно буде вголос вимовляти імена загиблих. Вони мають бути названі. Інакше це буде велика розірваність мови, порожнеча поміж голосів, розлам у пам’яті. Нам знадобиться багато сили та віри, аби говорити про наших загиблих. Оскільки з їхніх імен будуть формуватися наші словники. Але не менше сили, впевненості й любові нам потрібно буде, аби говорити про майбутнє, аби озвучити його, проговорити, окреслити. Нам так чи інакше доведеться знову відновлювати відчуття часу, відчуття перспективи, відчуття тяглості. Ми приречені на майбутнє, більше того – ми відповідальні за нього. Воно нині формується з наших візій, з наших переконань, з нашої готовності брати на себе відповідальність. Ми будемо повертати собі відчуття свого майбутнього, оскільки надто багато лишається в нашій пам’яті такого, що потребує нашої задіяності завтра. Ми всі пов’язані цим потоком, який несе нас, який не відпускає, який поєднує. Ми всі пов’язані нашою мовою. І навіть якщо якоїсь миті можливості її видаються нам обмеженими та недостатніми, ми так чи інакше змушені будемо повертатися до цих її можливостей, які дають нам надію на те, що в майбутньому поміж нами не буде недоговореностей чи непорозумінь. Мова іноді видається слабкою. Проте саме вона в багатьох випадках є джерелом сили. Вона може відступити від тебе на якийсь час, проте вона нездатна зрадити. Це і є головним та визначальним. Доки у нас є наша мова – доти у нас є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у своїй пам’яті. Тому говорімо, говорімо. Навіть, коли наші слова ранять горло. Навіть коли від них почуваєшся загублено й порожньо. За голосом стоїть можливість правди. І варто цією можливістю скористатись. Можливо, це взагалі найважливіше, що з нами всіма може статися.

https://m.facebook.com/story
https://petro-gulak.livejournal.com



-------------------------------------------------------
https://ru.espreso.tv/pust-eto-budet-tekst-ne-o-voyne

И на русском

У него черные натруженные руки – смазка въелась в кожу, застыла под ногтями. Люди с такими руками обычно умеют и любят работать. Другое дело – в чем именно заключается их работа. Невысокого роста, тихий, озабоченный – стоит, объясняет что-то о ситуации на фронте, о своей бригаде, о технике, на которой ему – водителю одного из подразделений – приходится ездить. Вдруг на что-то решается, говорит: вы же, говорит, волонтеры, купите нам холодильник. – Зачем тебе на фронте холодильник? – не понимаем мы. – Если нужно – поехали в супермаркет, выберешь себе, мы купим. Да нет, объясняет, вы не понимаете: мне машина с большим холодильником нужна. Рефрижератор. Погибших вывозить. Мы находим тела, лежащие на солнце больше месяца, вывозим их микроавтобусом, дышать невозможно. Говорит о погибших как о своей работе – спокойно и взвешенно, без бравады, но и без истерики. Мы обмениваемся контактами. Через неделю находим в Литве рефрижератор, пригоняем его в Харьков. Он с бойцами приезжает целой командой, они торжественно забирают автомобиль, фотографируются с нами для отчета. Наш знакомый на этот раз с оружием, в чистой одежде. Хотя руки, если присмотреться, такие же черные – работа у него ежедневная, тяжелая, руки об этом свидетельствуют лучше.

Что в первую очередь меняет война? Чувство времени, чувство пространства. Очень быстро меняется контур перспективы, контур временной протяженности. Человек в пространстве войны пытается не выстраивать себе планы на будущее, пробует не слишком думать о том, каким этот мир будет на следующий день. Вес и значение имеет только то, что происходит с тобой здесь и сейчас, смысл имеют только вещи и люди, которые будут с тобой максимум завтра с утра – если ты выживешь и проснешься. Главной задачей остается уцелеть, прорваться еще на полсуток вперед. Потом, позже, будет видно, будет понятно, как действовать дальше, как себя вести, на что в этой жизни опираться, от чего отталкиваться. Это касается во многом и военных, и тех, кто в качестве «гражданского» (то есть невооруженного) остается в зоне приближения к смерти. Именно это ощущение сопровождает тебя от первого дня великой войны – ощущение временного излома, отсутствия тяжести, ощущения спрессованности воздуха, когда дышать становится трудно оттого, что реальность давит, пытаясь вытеснить тебя по ту сторону жизни, по ту сторону видимого. Спрессованность событий и эмоций, растворение в окутывающем и подхватывающем кровавом густом потоке – реальность войны кардинально отличается от реальности мира именно этим давлением, прессом, невозможностью свободно дышать и легко говорить. А говорить, кроме того, нужно. Даже во время войны. Особенно во время войны.

Еще война, безусловно, меняет язык, его архитектуру, поле его функционирования. Война, подобно ботинку захватчика, чужого, нарушает муравейник речи. Затем муравьи – то есть носители нарушенного языка – пытаются лихорадочно восстановить разрушенную структуру, навести порядок в том, к чему привыкли, с чем жили. В конце концов все возвращается на свои места. Но вот эта неспособность воспользоваться привычными механизмами, вернее несостоятельность предыдущих – мирных, довоенных конструкций передать твое состояние, объяснить твои ярость, боль и надежду – она особенно болезненна и невыносима. Особенно, если ты привык доверять языку, привык полагаться на его возможности, которые казались тебе почти неисчерпаемыми. А вот оказывается, что возможности языка ограничены – ограничены новыми обстоятельствами, новым ландшафтом: ландшафтом, прописывающимся в пространстве смерти, пространстве катастрофы. Работа каждого отдельного муравья – восстанавливать общую слаженность этой коллективной речи, всеобщего звучания, коммуникации, взаимопонимания. Кем в этом случае является писатель? Тем же муравьем, онемевшим, как и все. С начала войны мы все возвращаем себе эту нарушенную способность – способность понятного выражения. Мы все пытаемся объяснить себя, свою правду, пределы своей нарушенности и травмированности. Литература, возможно, имеет в этом случае немного больше шансов. Поскольку генетически связана со всеми прошлыми языковыми катастрофами и разломами.

Как говорить о войне? Как справляться с интонациями, в которых так много отчаяния, ярости, обиды, но вместе с тем – силы и готовности не бросать своих, не отступать? Мне кажется, проблема с проговоркой важнейшего ныне не только у нас самих – слушающий нас мир тоже не всегда способен понять простую вещь: мы говорим, имея слишком разный уровень языковой эмоциональности, языкового напряжения, языковой открытости. Украинцы не должны оправдываться за свои эмоции, однако хорошо бы эти эмоции объяснить. Зачем? Хотя бы для того, чтобы дальше не держать при себе всю эту боль и весь этот гнев. Мы сможем объяснить себя, мы сможем проговорить все, что с нами произошло и случится. Просто нужно быть готовым к тому, что это будет довольно непростой разговор. Но его так или иначе нужно начинать уже сегодня.

Здесь кажется важным момент разной нагрузки и окраски нашей лексики. Это вроде и об оптике, о другом взгляде, другой точке зрения, но прежде всего – о языке. Иногда кажется, что мир, глядя на то, что происходит последние полгода на Востоке Европы, пользуется лексикой и определениями, которые давно ничего не объясняют в происходящем. Скажем, что подразумевает мир (понимаю эфемерность и абстрактность этого определения, но все же использую именно его), говоря о необходимости мира? Казалось бы, речь идет о прекращении войны, о завершении вооруженного противостояния, о том моменте, когда умолкает артиллерия и наступает тишина. Казалось бы, это та вещь, которая должна приводить нас к пониманию. Ведь на самом деле чего мы, украинцы, хотим больше всего? Конечно, завершения этой войны. Конечно, мира. Конечно, прекращениея обстрелов. Лично я, как человек, живущий на восемнадцатом этаже в центре Харькова, где из верхних окон можно увидеть запуск россиянами ракет из соседнего Белгорода, – горячо и страстно хочу завершения ракетных ударов, завершениеявойны, возвращения к нормальности, к естественности существования. Так что же часто настораживает украинцев в заявлениях европейских интеллектуалов или европейских политиков о необходимости мира? Конечно, не отрицание необходимости мира. Скорее понимание, что мир не наступит только потому, что жертва агрессии сложила оружие. Мирное население Бучи, Гостомеля и Ирпеня оружия вообще не имело. Что не уберегло этих людей от жуткой смерти. Харьковчане, которых россияне регулярно и беспорядочно расстреливают ракетами, тоже не держат в руках оружия. Что они, по мнению сторонников быстрого мира любой ценой, должны сделать? Где для них должна проходить линия между поддержкой мира и неподдержкой сопротивления? Просто дело в том, по моему мнению, что, говоря сейчас о мире, в контексте этой кровавой, драматической, развязанной Россией войны, некоторые не хотят замечать простого факта: мира без справедливости не бывает. Бывают разные формы замороженного конфликта, бывают временно оккупированные территории, бывают мины замедленного действия, камуфлированные под политические компромиссы, однако мира – настоящего мира, того, что дает ощущение безопасности и перспективы, – к сожалению, не бывает. И предъявляя нынче украинцам готовность не сдаваться как чуть ли не признак милитаризма и радикализма, часть европейцев (должен отметить – довольно незначительная, впрочем) делает удивительную вещь: пытаясь остаться в зоне комфорта, она благополучно выходит за пределы этики. И это уже вопрос не к украинцам – это вопрос к миру, его готовности (или неготовности) проглотить очередное, тотальное, бесконтрольное зло в угоду сомнительной меркантильности и фальшивому пацифизму.

Ведь для некоторых это оказалось достаточно удобной формой перевода с себя ответственности – апелляция к людям, защищающим свои жизни, обвинение именно жертвы, смещение акцентов, манипулирование добрыми и положительными лозунгами. Но все куда проще: мы помогаем своему войску не потому, что нам хочется войны, а именно потому, что нам очень хочется мира. Вот только предлагаемый нам под видом мира мягкий и ненавязчивый способ капитуляции не есть путь к мирной жизни и восстановлению наших городов. Возможно, капитуляция украинцев поможет европейцам сэкономить на энергоносителях, однако как будут чувствовать себя сами европейцы, осознавая (а этого нельзя будет не осознать), что тепло их домов оплачено разрушенными судьбами и домами людей, которые тоже хотели жить в мирной и спокойной стране?

Просто, повторюсь, дело в речи. В том, насколько точно и уместно мы используем те или иные слова, насколько выверена наша интонация, когда мы говорим о пребывании на изломе между жизнью и смертью. Насколько нашей прежней лексики – той лексики, которая еще вчера вполне успешно позволяла нам проговаривать этот мир – так вот, насколько нам ее хватает теперь, чтобы говорить о том, что болит или наоборот – дает силы? Ведь все мы оказались ныне в той точке речи, с которой раньше не говорили, соответственно, имеем ныне смещенную систему оценок и восприятия, изменены координаты смысла, изменены границы целесообразности. То, что снаружи, со стороны, может показаться разговорами о смерти, на самом деле очень часто является отчаянной попыткой зацепиться именно за жизнь, за ее возможность, за ее тяготы. В общем, где в этой новой, сломанной, смещенной реальности завершается тема войны, где начинается зона мира? Рефрижератор с телами погибших – это еще о мире или о войне? Женщины, которых вывозишь в места, где нет обстрелов, – это поддержка чего? Мирного разрешения конфликта? Купленный тобой для военного турникет, который спасает ему жизнь, – это еще гуманитарная помощь или уже помощь воюющим? И вообще – помощь тем, кто воюет за тебя, за гражданских в подвалах, за детей в метрополитене – это вне приличного разговора о добре и эмпатии? Мы должны напоминать о своем праве на дальнейшее существование в этом мире, или это право очевидно и неоспоримо?

Случилось так, что многие вещи, явления и понятия ныне требуют если и не объяснения, то по меньшей мере напоминания, нового обсуждения, нового принятия. Война обычно показывает, что долго пытаются не замечать, война – это время неудобных вопросов и трудных ответов. Эта война, начатая российской армией, вдруг тоже обозначила целый набор вопросов, выходящих далеко за контекст российско-украинских отношений. Нам так или иначе придется в ближайшие годы говорить на неудобные темы – темы популизма и двойных стандартов, темы безответственности и политического конформизма, темы этики, которая, как оказалось, давно и безнадежно исчезла из лексикона тех, кто принимает судьбоносные решения в современном мире. Можно сказать, что эти темы касаются политики, говорить нам придется именно о ней – о политике. Впрочем, политика в этом случае – лишь ширма, прикрытие, возможность обходить острые углы и не называть вещи своими именами. А вещи нуждаются именно в этом – чтобы их называли своими именами. Чтобы преступления называли преступлениями. Чтобы свободу называли свободой. Чтобы подлость называли подлостью. Во время войны подобные лексемы звучат особенно отчетливо и обостренно. Обойти их, не поранившись, очень тяжело. Да и не нужно их обходить, совсем не нужно.

Это печально и показательно – мы говорим о Премии мира в то время, когда в Европе снова идет война. Идет не так далеко отсюда. Идет на самом деле не первый год. Все эти годы, пока она продолжалась, премия мира тоже вручалась. Дело, конечно, не в премии как таковой. Дело в том, насколько Европа сейчас готова воспринимать эту новую реальность – реальность, в которой есть разрушенные города (с которыми еще недавно можно было вести совместный бизнес), реальность, в которой есть братские могилы (где лежат граждане Украины, которые еще вчера могли приезжать в немецкие города на шоппинг или в музеи), реальность, в которой есть фильтрационные лагеря для попавших в оккупацию украинцев (лагеря, оккупация, коллаборанты – слова, которые вряд ли используются в повседневном языке европейцев). Дело также и в том, как нам всем дальше в этой реальности жить – с разрушенными городами, сожженными школами, уничтоженными книгами. Прежде всего – с тысячами погибших, теми, кто еще вчера жил нормальной мирной жизнью, выстраивал планы, жил своими заботами, опирался на собственную память.

Упоминание о памяти здесь тоже важно, и вот почему. Война – это не просто другой опыт. Говорить так – это говорить о поверхностном, о том, что лежит на поверхности, о том, что многое описывает, но мало чего объясняет. На самом деле война меняет нашу память, наполняя ее слишком болезненными воспоминаниями, слишком глубокими травмами и слишком горькими разговорами. Ты уже не сможешь избавиться от этих воспоминаний, тебе не удастся исправить прошлое. Оно будет теперь частью тебя самого. И вряд ли лучшей частью. Вот этот процесс оцепенения и восстановления дыхания, опыт умолкания и поиска нового языка – он слишком болезненный, чтобы после него ты мог беззаботно говорить о прекрасном мире за окном. Поэзия после Бучи и Изюма, безусловно, возможна, более того – необходима. Однако тень Бучи и Изюма, их присутствие будут слишком важными в этой послевоенной поэзии, во многом определяя ее наполненность и тональность. Это болезненное, однако необходимо осознание того, что отныне контекстом писаных в твоей стране стихов будут братские могилы и разбомбленные микрорайоны, – оно, конечно, не придает оптимизма, однако добавляет понимание того, что язык нуждается в нашей ежедневной работе, нашей постоянной причастности, нашей приобщенности. В конце концов, что у нас есть для того, чтобы выговорить себя, чтобы объяснить себя? Наш язык и наша память.

С конца февраля, то есть с начала этой масакры, отчетливо чувствовалось, как время теряет свою привычную размеренность, свое перетекание. Собственно, оно стало похоже на промерзающее до дна зимнее русло, останавливая бег и парализуя всех, кто оказался посреди этого застывшего потока. Мы оказались в этой плотной застылости, посреди холодного безвременья. Отлично помню эту беспомощность – когда не чувствуешь движения, когда теряешься среди тишины, не в состоянии разглядеть, что там впереди перед тобой, во мраке и тишине. Время войны – это действительно время нарушенной панорамы, оборванных коммуникаций между прошлым и будущим, время максимально острого и горького ощущения настоящего, погружения в окружающее тебя пространство, фокусировки на мгновении, которое тебя заполняет. В этом есть определенные признаки фатализма, когда ты перестаешь строить планы и думать о будущем, стараясь прежде укорениться в настоящем, именно под этим небом, которое разворачивается над тобой и единственное напоминает, что время все-таки проходит, дни сменяются ночами, за весной обязательно придет лето, и, несмотря на всю застылость твоих чувств, несмотря на все оцепенение, жизнь будет продолжаться, она не останавливается ни на миг, вмещая в себя все наши радости и страхи, все наше отчаяние и всю надежду. Просто поменялась дистанция между тобой и реальностью. Реальность стала ближе. Реальность стала страшнее. С этим теперь придется жить.

Что еще, кроме языка и памяти? Что у нас еще изменилось? Что нас теперь будет отличать в любой компании, в любой толпе? Может быть, глаза. Они впитывают в себя внешний огонь, у них теперь будет оставаться этот отблеск. Взгляд заглядывающего за пределы видимого человека, который всматривался в темноту и даже смог что-то там разглядеть – этот взгляд всегда будет отличаться, поскольку слишком значимые вещи в нем отражаются.

Весной, где-то в мае, мы приехали с выступлением в воинскую часть, которая вышла на передышку после продолжительных боев. Часть мы знаем давно – регулярно ездили к ним с выступлениями начиная с 2014-го. Пригород Харькова, свежая зелень, футбольное поле, небольшой актовый зал. Многих бойцов мы знаем лично. Многие, старые друзья, харьковчане, пошли воевать этой весной. Необычно видеть его в военной форме, с оружием в руках. И еще непривычны глаза – будто застывший металл, будто стекло, отражающее пожар. Шел второй месяц великой войны, они успели побывать в окопах под российскими обстрелами. Стоят теперь, улыбаются, шутят. И эти глаза, в которых можно увидеть два месяца ада. «Я успел, – рассказывает один, – побывать в госпитале. Русские стреляли фосфорными снарядами, мне прилетело. Но ничего – жив, здоров. Скоро снова на фронт». Тот случай, когда просто не знаешь, что ответить, – язык изменяет, языка не хватает, нужные слова только ищутся. Но найдутся непременно.

Каким будет наш язык после войны? Что нам нужно будет друг другу объяснить? Прежде всего, нам нужно будет произносить вслух имена погибших. Они должны быть названы. Иначе это будет большая разорванность языка, пустота между голосами, разлом в памяти. Нам понадобится много силы и веры, чтобы говорить о наших погибших. Так как из их имен будут формироваться наши словари. Но не меньше силы, уверенности и любви нам нужно будет, чтобы говорить о будущем, чтобы озвучить его, проговорить, очертить. Нам так или иначе придется снова восстанавливать ощущение времени, ощущение перспективы, ощущение продолжительности. Мы обречены на будущее, более того – мы ответственны за него. Оно сейчас формируется из наших визий, нашим убеждений, из нашей готовности брать на себя ответственность. Мы будем возвращать себе ощущение своего будущего, поскольку слишком много остается в нашей памяти такого, что нуждается в нашей задействованности завтра. Мы все связаны этим несущим нас потоком, который не отпускает, который сочетает. Мы все связаны нашим языком. И даже если в какой-то момент его возможности представляются нам ограниченными и недостаточными, мы так или иначе вынуждены будем возвращаться к этим его возможностям, которые дают нам надежду на то, что в будущем между нами не будет недоговоренности или недоразумений. Язык иногда кажется слабым. Однако именно он во многих случаях является источником силы. Он может отступить от тебя на время, однако он не способен предать. Это и есть главное и определяющее. Пока у нас есть наш язык – до тех пор у нас есть хотя бы призрачные шансы объяснить себя, проговорить свою правду, навести порядок в своей памяти. Поэтому говорим, говорим. Даже когда наши слова ранят горло. Даже когда от них чувствуешь себя потерянно и пусто. За голосом стоит возможность правды. И следует этой возможностью воспользоваться. Возможно, это вообще самое важное, что с нами всеми может произойти.

ru.espreso.tv/pust-eto-budet-tekst-ne-o-voyne